Головна » Матеріали » Казки

ЗОЛОТОВОЛОСИК
ЗОЛОТОВОЛОСИК
І
Це давно - давно було:
Місто гамірно гуло,
В місті тім – палац царевий
Сяяв, ніби кришталевий.
В тім палаці - цар й цариця,
Дуже гарна молодиця ,
Дружно і ладком жили,
Царювали, як могли.
Все у них було красиво:
І карети, й коні сиві,
Повний двір гостей , утіх,
Зранку тут банкети й сміх.
Та лише від"їдуть гості,
Стане цар наш на помості
Та й затужить, заридає,
Бо діток у них немає.
Порожньо їм вдвох з жоною,
Хоч багатства – наче гною
В стайні їхній. Та все марно –
Без діток життя негарне.
ІІ
От, забути щоб гризоту,
Цар знайшов собі роботу.
Зранку в ліс на полювання
Він тікав ще до світання.
Якось раз на болотах,
Цар побачив: білий птах
Підлетів і сів на тину,
А за ним – стоїть хатина.
Стиха підійшов до хижки,
Бачить – в ній старенька книжку
Гортає якусь мудренy,
Зіллям пахне скрізь вареним.
Привітався цар до бабці.
Бачить : бідна, стерті капці,
Стіни чорні, облупились
І давно уже не мились.
Став питати про життя,
Лісове її буття.
Чи ж сама живе, де діти,
Та чи шлють вони привіти.

ІІІ

Розказала тут старенька,
Що трьом діткам вона ненька.
Діточки їй шлють привіти,
Хоч й розбіглися по світу.
Цар ще більше затужив:
- Марно ж я життя прожив,
Коли в старість ані дочки,
Ні онуків, ні синочка.
Мовив цар тоді до бабці:
- Буде й хатка, й нові капці,
Як знайдеш у лісі зілля,
Щоб з цариці породілля
Стала рівно аж за рік,
То ж почнемо враз відлік.
Жменю золота старенькій
Цар відсипав й наче неньку
Лагідно поцілував
Й до палацу поскакав.
Бабця кинулась із хати
Диво – знахарку шукати.
ІУ
Знахарка ту справу знала:
В царський сад стару послала,
Щоб із яблуні царівні
Яблук принесла чарівних.
Як тих яблучок скуштує,
То й сама того незчує,
Як знайдеться у царівни
Миле дитятко чарівне.
Шість рожевих, шість чарівних
Яблучок смачних царівні
Мала б бабця принести,
Та несила їй іти:
Заздрість відібрала силу –
Троє яблучок із"їла
Клята бабця за дукати,
Що приніс їй цар до хати.
Три ж останніх солоденьких
Віддала нечесна ненька
Конячині, що в хліву,
Мала все ж стара одну.

У
Рік пройшов. Приїхав цар.
Засвітив вночі ліхтар,
Підійшов. У віконце бачить,
Що маля в колисці плаче.
На голівці, мов колосся,
Пишне золоте волосся.
- Чий це син, чия це втіха ? -
Запитав у жінки стиха.
- Мій синок, сам Бог послав.
Цар із гнівом запитав:
- А де ж мій, за що ж дукати
Сам приніс тобі до хати?
Жінка промовляла стиха:
Щоб була в колисці втіха,
Треба зілля аж три роки
Протримати від навроку.
_ Добре, каже,- хай росте
У лісі темнім зілля те.
Хай до часу визріває,
А синок твій підростає.
Як зросте вже чималий,
Вдома ти його не крий,
Присилай його на службу,
Пропоную йому дружбу.
УІ
Підростав синок нівроку,
Мав хоча всього три роки,
Та великим й дужим був,
В царів він палац прибув.
А прибув він на коні :
Грива сяє, мов вогні,
Весь у золотім волоссі,
Мов у сонячнім колоссі.
Коник той родивсь на диво
З золотом у пишній гриві
Від трьох яблук, що з палацу
Бабця віддала коняці.
Лошачком той коник звався
Й дуже вже розумним вдався.
По людському говорив,
І господаря любив.
Цісар радий юнакові:
- Хоч не мій ти син по крові,
Називай же мене татом,
Буду я про тебе дбати.
А як я помру , то в спадок
Ти одержиш, як нащадок,
Цісарство, мій трон високий,
Та увесь цей світ широкий.
УІІ
Добре всім жилось у царстві:
Хлопець тямив в господарстві,
Був порадником цареві,
Заважав лиш королеві.
Незлюбила цісарівна,
Дивиться на хлопця гнівно:
- Ні, не буде царювати
Зайда, що прийшов до хати.
Вранці якось цар встає
Й сумну звістку дістає,
Що сусіднє королівство
Ставить проти нього військо.
Одягнувши добрі шати,
Цар подався воювати.
А царівна скаженіє:
Хлопця зжити з світу мріє.
Якось в стайню той заходить,
Коник – місця не знаходить.
Каже : - Не лягай у хаті
Ти на своє ліжко спати.
Хлопець вдячний був до нього,
Пригостив сінцем небогу.
Та й не ліг. На ліжко ж кляте,
Кинув капелюх крислатий.
Враз той капелюх зайнявся,
Смолоскипом розгорявся.
Зрозумів тоді хлопчина:
Цісарівна в тім причина.
Золоту свою чуприну
На цей раз вберіг хлопчина.
УІІІ
А царівна не дрімає,
Нову пастку затіває.
Ввечері у стайню знов
Диво-хлопець наш прийшов.
Лошачок його чекає
І господаря навчає:
- Як підеш ти в ліс по дрова,
Справа це ж тобі не нова,
Двері сам не відчиняй,
А когось там погукай.
Як торкнешся - то біда,
Не поможе і вода,
Будеш у вогні палати,
Не зайдеш уже до хати.
Дякувати Лошачкові,
Хлопець лишився здоровий.
Тільки кинув дров та хмизу
На ті двері зверху й знизу.
ІХ
Ось і цар вернувсь до хати.
Одягнув блискучі шати
Та святкує перемогу.
Кличе жінку від порога:
- Як жила, моя дружино,
Де той хлопець, що за сина
Я ростив. ?Чи був він вірний
Тобі, матінко-царівно ?
Відказала зла царівна:
- А чи ж я тобі не рівна,
Що цей хлопець тут зостався
Й наді мною рік знущався?
Сполотнів наш цар від злості,
Кличе слуг і на помості
Оголошує указ,
Гнівний цісарський наказ:
Щоб уранці , на світанку,
Помолившись наостанку,
Хлопець, що його пригрів,
Вже повішений висів.
Парубок, що мав волосся,
Наче золоте колосся,
Гірко-гірко затужив,
Бо на світі ще й не жив.
Х
В царстві ж зранку все не спить,
Люд на площі гомонить.
А царівна вся аж сяє,
Смерті хлопцеві бажає.
Вивели сердегу з ночі
На цареві ясні очі.
Просить хлопець на хвилину
Відпустить до конячини.
Охоронці підвели
Хлопця й як тільки могли
Міцно руки ізв"язали,
Та за мить усіх не стало:
Лошачок розкидав в боки
Їх три сотні і, нівроку,
Залишивсь живий-здоровий.
З ним – і хлопець чорнобровий.
Ще жовнірів посилає
Цар за хлопцем. Бій триває.
Диво-коник й тих побив,
Господаря захистив.
Мовив хлопець охороні:
- Бережіть царя на троні,
Я ж поїду в світ широкий,
Бо в цім домі одинокий.
ХІ
Скочив на коня й за вітром
В царство полетів привітне.
Бачить – сад буяє пишний,
Все так гарно в нім, затишно.
Із кишені взяв сопілку,
На розлогу сперся гілку
І мелодію заграв,
Ту, що ще з дитинства знав.
На той спів, мов сонце ясне,
Вийшла дівчина прекрасна.
На устах усмішка сяє
І до хлопця промовляє:
- Парубче, чого сумний ?
Тільки правди ти не крий.
Де узяв таке волосся,
Наче сонячне колосся?
- Я в далеких жив краях,
Натерпівся лиха – страх.
То ж сопілка виграє,
Все, що в мене в серці є.
Перстень свій віддай хутчіше,
Заспіваю веселіше.
Бо гарнішої від тебе
Нареченої не треба.
З пальця дівчина взяла
Перстень й хлопцю віддала.
Повела його в палати
І царю сказала: - Тату,

Ось мій принц. Його волосся,
Ніби золоте колосся,
Буду вічно я любити,
Будемо у мирі жити.
На весіллі гопачок
Танцював наш Лошачок.
Море пива там лилось,
Всім і їлось, і пилось.

Категорія: Казки | Додав: (12.02.2009) | Автор: Якименко Тетяна Вікторівна E W
Переглядів: 1470 | Рейтинг: 4.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]